Batjar, 49 - 1 сентября 2011 01:56

Однією з найкращих речей, які тільки знаю і дуже ціную, є довіра. Майже не знаю її природи. Не знаю, звідки вона починається і як стається. Не знаю, чому, говорячи до різних людей, ми так раптово, з першого сказаного слова, можемо її відчути – й вона вже залишиться з нами надовго, може, назавжди. Як так відбувається, що, знаючи котрусь людину дуже мало, можемо почути її мову, інтонації як дуже близькі й рідні, і можемо говорити до неї одразу своєю мовою – тією внутрішньою і найсправжнішою, про яку досі думалося, що можеш озватися нею дуже до небагатьох. І говориш нею так легко, ніби летиш. І говориш про те, про що взагалі мало з ким досі міг говорити. І так багато за цю несподівану довіру дякуєш.

Справді ціную, коли людські стосунки будуються на довірі й доброзичливості. Коли в них немає жодного маніпулювання, хитрощів і прорахунків. Коли нам дано цей один із найкращих дарів – довіру, і ми знаємо, як із ним повестися, як ним мудро скористатися, і дбаємо, щоби наш світ був таким, щоб вона в ньому не занепадала і не в’янула. Тоді в ньому добре. Тоді в ньому можна не боятися ані бути собою, ані приходити й говорити, про що потребуєш, і тоді в ньому немає страху, що котресь зі сказаних слів хтось зможе проти тебе ж використати. Мрію про час, коли ніхто не боятиметься говорити, коли всі ті, кого бачу довкола, не боятимуться одні одним довіряти. Коли нікому через брак довіри не буде боляче, бо цей біль насправді є одним із найсильніших. Бо найбільше болить, коли не можеш говорити до тих, кому довіряєш і кого любиш. Коли не озиваються ті, до кого говориш. Коли мовчать ті, кому ти так багато довірився.

Я би хотіла, щоб можна було говорити про все. Щоб не лячно було розкриватися. Хотіла б, щоб довіра була підмурівком людських любовей і приязней. Хотіла б, щоб наші приватні світи ніколи не були зачинені перед нашими друзями і перед тими, кого любимо. Щоб ми не боялися приходити. Щоб у нас ніколи не виникало відчуття, що ми прийшли невчасно, сказали забагато або зайво. Щоб нас чекали. І щоб ми теж уміли чекати й слухати. І щоби вміли цінувати цей дар, бодай же тому, що він – хоч і дуже коштовний і цінний (а може, саме тому) – не дається, на жаль, надто часто.

Мені траплялося бути свідком різної довіри і самій випадало дуже по-різному довіряти. Кожна довіра була гарною, але найгарніша завжди була та, яку я згадала з самого початку: та, яку чуєш із першого слова в першій справжній розмові – і впізнаєш її, і вона є такою тобі несподіваною і бентежною. Випадків такої довіри згадаю менше, ніж пальців на одній руці. І тому найдужче її ціную, і тому найдужче тих, кому так довіряю, люблю. Не вмію довіряти їм від якоїсь межі до межі – довіряю натомість багато й завжди. Ця довіра беззастережна й безумовна, ранима, але водночас усміхнена. Ще – міцна і красива. Її бережеш. Її не вмієш сьогодні мати, а завтра не мати. Просиш, щоб вона могла бути назавжди – без страху і тривоги. Щоб зберегти її до останнього свого подиху. Щоб завжди дякувати за неї як за коштовний і добрий дар. І навіть коли в ній чогось боїшся – щоб розівчитись боятися. Зважитись сказати: довіряю Тобі безумовно й міцно. І навіть якщо я все-все зроблю неправильно, з усім, що в мені, коли схочеш, мене прийми.

(c) Богдана Матіяш 2011/07/01

• 
• 
•